Головна / TOP / ЗАПІЗНІЛЕ КОХАННЯ

ЗАПІЗНІЛЕ КОХАННЯ

Наталка не встигає. Катастрофічно запізнюється на зустріч. Заклопотана повсякденними справами, жінка геть забула про невблаганний плин часу. А коли випадково глипнула на годинника, то побачила що на все про все у неї залишилися лише лічені хвилини. Якісь короткотривалі миттєвості за які вона повинна навести лад зі своїм одягом, хоч трішки причепурити зовнішність й подолати добру сотню метрів до старого дуба, що височів неподалік села. Там на жінку мав очікувати ВІН.

pair-in-love-near-tree

Скоренько переодягнувшись, поправивши зачіску і підмалювавши губи Наталка прудко вискакує з дому. Наче юне дівчисько вона, ледь не біжучи, прямує до заповітного дерева, з кожнім кроком відчуваючи, як все сильніше й сильніше тріпоче її серденько. Від хвилювання і швидкої ходьби подих у жінки збився, тож майже досягнувши своєї мети, вона на кілька секунд завмирає, щоб хоч трішки відхекатися.

Він уже на обумовленому місці. Чоловік стоїть спиною до неї, опершись рукою на дуба. Мабуть про щось серйозно замислився, або просто милується мальовничими краєвидами, які розкинулися за селом, бо не зауважує того, що вона зупинилася за кілька кроків від нього. Теплий вітерець легко куйовдить посивілу чоловічу чуприну й приємно обвіває розпашіле від поспіху жіноче обличчя.

– Доброго дня! – врешті-решт наважується привітатися вона.

Чоловік обертається і соковитим баритоном відповідає:

– Здоров була, Наталко! Гарно виглядаєш сьогодні.

– Та як завше, – зашарівшись від компліменту, промовляє жінка.

Ці звичайнісінькі слова ніжно зігрівають її душу. Начебто нічого особливого він і не сказав, та коли вона чула такі приємності на свою адресу, Наталка вже й не пригадає. Мабуть, ще в часи далекої юності, від якої її вже відділяло понад два десятиліття. Та й то, напевне, тоді промовлялося це не від щирого серця, а так, заради красного слівця, щоб полестити вразливе дівоче самолюбство.

Насправді ж, як це не гірко усвідомлювати, та жінка ніколи не вважала себе писаною красунею. Звісно ж Наталка не була останньою потворою на селі, однак навіть серед її подруг можна було побачити значно гарніших і вродливіших дівчат, ніж вона сама. Спершу це не надто турбувало юнку, та коли прийшла пора хлопчачих залицянь і романтичних побачень, Наталка швидко відчула свою недоладність і незугарність.

Поки колежанки підкорювали серця красеням-парубкам, вона сірою мишкою тулилася десь у непримітних закутках сільського життя. В клубі, на танцях, була нерішучою й пасивною. Ніколи не наважувалася першою підійти до хлопця, що познайомитися та просто потеревенити з ним. Про те щоб пококетувати чи пустити очима бісики юнакові, який сподобався, і мови вже бути не могло! Парубки ж запримітивши дивакувату відлюдькуватість Наталки, і самі особливо не нав’язували їй в компанію.

А роки летіли. Незчулася, як подруги-ровесниці знайшли собі суджених, повиходили за них заміж, народили дітей… Вона ж залишилася зануреною в море невідкладних справ й повсякденних турбот. Нудна робота в бібліотеці, одноманітне домашнє хазяйство, нечасті поїздки в райцентр стали основними подіями неприглядного життя молодої жінки. Про щось цікавіше й краще залишалося тільки мріяти і фантазувати.

І Наталка мріяла та фантазувала. Як і всі жінки, вона прагнула зустріти свого принца на білому коні і все ще сподівалася на неземне кохання. В найпотаємніших закапелка своєї душі самотня бібліотекарка плекала надії про ніжного турботливого чоловіка, радісних галасливих дітей і дружню щасливу родину. Тільки з болем в серці розуміла, що все це лише її нездійснені ілюзії. Таке можливе лише в романтичних жіночих романах, яких вона, від нудьги, запоями читала на роботі. А в буденній реальності немає місця ні на казкового принца, ні, тим паче, на неземне кохання.

Однак тут Наталка помилилася, і в її одноманітному житті все ж таки з’явився такий жаданий принц. Трапилося це звичайного весняного дня, коли жінка знаходилася на своєму робочому місці, і знічев’я перегортала сторінки давно вже прочитаної й кілька разів перечитаної книги «Консуело». Несподіваний стук в двері відірвав її від такого «захопливого» заняття.

– Увійдіть! – гукнула Наталка неабияк заінтригована тим хто ж це завітав до неї. В епоху супутникового телебачення і всесвітньої мережі Інтернет, бажаючих взяти книгу в бібліотеці не знаходилося роками, тож це гарантовано не по роботі. Напевне котрась зі знайомих односельчанок заскочила, щоб просто потеревенити, подумала жінка і знову помилилася.

В бібліотеку ввійшов незнайомий чоловік. Бібліотекарка з зацікавленістю глипнула на нього, по-жіночому оцінила. Відвідувач був середнього зросту, з вже помітним черевцем й густою копицею посивілого волосся на голові. Одягнутий простенько і охайно. З зовнішнього вигляду можна було зрозуміти, що він вже немолодого віку, проте ще й не старий дідуган, так, трішки підстаркуватий. Овальне обличчя мало якусь хворобливу блідноту, однак карі очі так і випромінювали радість і бадьорість, а на губах сяяла приязна щиросердна посмішка.

– Доброго дня! – чемно привітався невідомий.

– І вам доброго! – відповіла спантеличена жінка. Наступна фраза гостя змусила її буквально очманіти:

– Скажіть будь ласка, – промовив сивочолий чоловік: – У вас не знайдеться якоїсь літератури на тему присадибного садівництва?

Мешкати в селі і питати книги про садівництво?!? Недоладність такого прохання була поза межею розуміння бібліотекарки. Вона навіть на мить подумала, що незнайомець навідався щоб розважитися й познущатися над нею. Та прохання прозвучало цілком серйозно і жінці не залишалося нічого іншого ніж відповісти дивакуватому відвідувачу:

– Та має щось бути. Зараз неодмінно знайду. Ви, будь ласка, почекайте трішки, якщо маєте вільну хвилину.

– Звісно маю й почекаю, – промовив чоловік і наче спохватившись, швидко додав. – Вибачте, забув відрекомендуватися. Мене зовуть Петро. Я ваш новий односельчанин.

– Наталка, – і собі представилася жінка. Поки шукала книги пригадала останню новину села. За «перевіреною інформацією» сусідки, тітки Ганни, яка знала все і про всіх, рідним баби Теклі нарешті вдалося продати її хату. Стара померла понад два роки тому, діти й онуки давно вже перебралися жити в місто, тож помешкання пустувало весь цей час. А тепер от з’явився покупець, котрий і придбав цю, за словами сільської всезнайки, «занедбану халабуду».

Півгодинні пошуки бібліотекарки нічого путнього не дали. Вдалося віднайти лише підшивку старих випусків часопису «Добрий господар». Винувато зітхнувши Наталка простягнула їх відвідувачу й промовила:

– Вибачте, але це все що у нас є.

– Та нічого, – всміхнувся чоловік, – дякую і за це. Ото надумався трохи зайнятися садом, а теоретичної підготовки бракує. Сам все життя був корінним містянином, а тепер от доля занесла в село. Як перечитаю – одразу ж поверну.

Наступного разу вони зустрілися майже через місяць і знову ж таки в бібліотеці. На той час Наталці вдалося трохи більше довідатися про Петра. Якщо вірити сільським пліткам, то він – колишній шахтар. Під час роботи під землею захворів на силікоз. Тепер от на пенсії. Сімейне становище – одинак. Діти вже дорослі і мають свої сім’ї. Дружина давно покинула його й подалась на заробітки закордон.

Приймаючи підшивку журналів у чоловіка бібліотекарка не стрималася і поцікавилась:

– Ну як зі садом справи?

– Та теорію вже я більш-менш вивчив, – зітхнув колишній шахтар: – А от практика на жаль ще шкутильгає.

– То може я колись навідаюся до вас і поясню та покажу що й до чого? – несподівано для самої себе запропонувала Наталка.

– Буду надзвичайно вдячний за допомогу, – посміхнувся Петро і жінка чомусь зашарілася від цієї посмішки.

Дану обіцянку Наталка виконала не відразу, і на це було кілька вагомих причин. Жінка ніяк не наважувалася на цей відчайдушний, як для неї, крок. Дуже боялася неодмінних пересудів і пліток в селі спричинених її візитом до одинокого мужчини. Зрештою не могла зрозуміти для чого їй взагалі це потрібно і навіщо вона так нерозважливо та легковажно напросилася допомагати малознайомому чоловікові.

love-story-olga-marius

Вагання і страхи бібліотекарки розвіяв звичайний випадок. Десь через тиждень після останньої зустрічі з Петром в бібліотеці вона їхала з райцентру в рідне село. І треба ж було такому трапитися, що разом з нею в маршрутці повертався додому і колишній шахтар. Побачивши жінку чоловік обдарував її вже звичною посмішкою й чемно привітався. Наталка відповіла взаємністю, і відразу ж поцікавилася, що то за великий пакунок він везе з собою.

– Саджанці смородини там, – відповів Петро. – Купив у знайомого. Хочу посадити у себе в саду.

Жінка зніяковіло опустила очі чомусь сприйнявши ці слова як докір в свою сторону. Діватися було нікуди і палаючи від сорому вона стиха промовила:

– Я після полудня прийду до вас.

На цей раз Наталка виконала свою обіцянку. Її візит до Петра тривав ледь не до присмерків і залишив в душі жінки достатньо хороші враження. Роботи біля саджанців було небагато, тож чоловік сам успішно з нею справлявся. Бібліотекарці залишалося лише складати йому компанію та підтримувати розмову. За цим нехитрим дійством непомітно і злетіло кілька годин.

Несподівано виявилося, що Петро вельми цікавий співрозмовник. Він швидко і вправно спромігся захопити всю увагу Наталки. Почав з того, що запропонував їй перейти на «ти» в подальшому спілкуванні. Жінка без вагань погодилася і почула в дарунок кілька нових анекдотів. Дальше їхня невимушена бесіда проходила в такому ж веселому руслі. Чоловік жартував, балагурив, смішив її різноманітними оповідками, бувальщинами, просто кумедними історіями з власного життя.

Бібліотекарка стояла за кілька кроків від колишнього шахтаря, дивилася як він порається з саджанцями, слухала його розповіді і відчувала як в її душі зароджується якесь дивне сум’яття. Чим воно було викликане Наталка й гадки не мала, та була переконана, що таке незвичне хвилювання пізнає вперше в своєму житті. І ця, незнана досі, розгубленість, викликала чудернацьку бентегу у жінки.

Неабияк спантеличена незвіданими відчуттями, пережитими в обійсті Петра, Наталка довгенько ламала собі голову над тим що ж їх тоді викликало. Не знайшовши відповіді, заінтригована жінка врешті-решт наважилася знову навідатися до чоловіка. Причина для візиту знайшлась якось сама-собою. Бібліотекарці, для звітності, потрібно було завести ще один формуляр читача і вписати туди анкетні дані новоспеченого односельчанина. З цим «робочим» питанням вона і вирушила на зустріч з колишнім шахтарем.

Звісно, можна було б і не морочити собі цим голову, бо хто ж з начальства тепер перевіряє такі несуттєві бюрократичні дрібнички, як формуляр читача. Однак втратити чудову нагоду ще раз побачитися з Петром Наталка вважала величезною дурістю. Тож прогнавши всілякі сумніви і нерішучість жінка вже за якісь лічені хвилини знову опинилася на подвір’ї чоловіка.

Почувши прохання бібліотекарки Петро без зайвих уточнень дістав свій паспорт. Жінка старанно переписала з документа всі потрібні їй дані, не забувши крадькома заглянути і на сторінку «Сімейний стан». Чіткий штамп красномовно свідчив, що чоловік офіційно розлучений вже понад два роки. Ця життєва обставина, чомусь викресала крихітну іскорку незбагненної радості в душі у Наталки. На мить навіть з’явилося якесь дивне відчуття полегшення.

Повертаючи паспорт господареві жінка, про себе, зауважила, що у того руки і одяг забруднені пшеничним борошном. На її німе запитання Петро роз’яснив:

– Сьогодні я за кондитера. Вирішив потішити себе домашньою випічкою. Зараз он намагаюся замісити тісто на коржики.

Вигляд, в цю мить, у чоловіка був настільки кумедний і безпорадний, що Наталка ледь не пирснула зо сміху. Стримано посміхнувшись вона запропонувала:

– Давай я тобі трохи допоможу.

– А давай, – Петро хвацько підморгнув жінці і повів на кухню.

В гостях у чоловіка бібліотекарка затрималася надовго, і в цьому вони були винуваті обоє. Чого лукавити, та кондитер з Наталки завше був нікудишній. Ну не любила жінка поратися на кухні і морочити собі голову всілякою випічкою. Не втішало її бути повелителькою тіста, начинки і кремів. Тож у Петра вона виконувала радше роль недосвідченого інтерна, ніж всезнаючого і вмілого професора високого мистецтва кулінарії.

Чоловік про це проникливо здогадався, та весь час тактовно робив вигляд наче нічого і не помічає. Вдавав, що вона неперевершена ґаздиня, що знає і вміє на кухні абсолютно все, а її кострубаті коржики, в результаті, найкращі в світі на смак. Лукаві смішинки в очах Петра відкривали всю правду Наталці, однак вона була надзвичайно вдячна йому за такий невинний обман. А ще жінка тоді зловила себе на думці, що з таким чоловіком вона готова піти хоч на край світу.

Більше вони не зустрічалися до сьогоднішнього вечора. Наталку неждано-негадано терміново відправили на тиждень підвищувати кваліфікацію. Як ще можна «підвищувати кваліфікацію» звичайному сільському бібліотекареві, у якого за весь рік читачів-відвідувачів менше ніж кіт наплакав для жінки залишилося великою загадкою. Вона особливо й не зосереджувалася над тим, що патякали на довготривалих семінарах ті «серйозні люди зі столиці». У неї були свої, особисті, важливі і набагато приємніші клопоти.

Так склалася ситуація, що поїздка виявилася такою раптовою і несподіваною, що Наталка практично нікого не встигла про неї попередити. Знали лише домашні, тим дивним і виявився нежданий телефонний дзвінок, що пролунав в перший же вечір на новому місці. Виснажена дорогою і семінаром жінка без всякого ентузіазму прийняла виклик. Однак почутий голос змусив її стрепенутися й забути про втому.

Дзвонив Петро. Звідки він дізнався про її від’їзд і де взяв номер телефону Наталка так і не збагнула. Розмова була нетривала. Чоловік чемно привітався й поцікавився як вона доїхала і влаштувалася. Бібліотекарка коротко переповіла про події дня, що вже майже проминув. Вони ще трохи порозмовляли на всілякі буденні теми, а на завершення бесіди Петро натякнув, що передзвонить ще раз.

Начебто нічого особливого й не трапилося, проте жінка довго не могла заснути в цю ніч. Все чомусь згадувала про Петра, їхню першу зустріч, його життєрадісну посмішку і бадьорий погляд. І ці спогади навіювали дивовижне сонячне тепло і запаморочливу весняну радість. А коли все ж вдалося заснути, то в її солодких сновидіннях знову був він, такий милий, приємний і загадковий.

На ранок Наталка вирішила не поспішати на нудний семінар, а присвятити хоч трішки часу собі. Поснідала вишневим штруделем й гарячою кавою у найближчій кав’ярні. Відвідала салон краси, де зробила звабливу зачіску і модний манікюр. Прогулялась містом, милуючись його архітектурними пам’ятками. При цьому відчувала себе зовсім юним дівчам, а не вже дорослою зрілою жінкою.

День промайнув непомітно, а надвечір знову подзвонив Петро. На цей раз бесіда була значно довшою і серйознішою. Говорили про сьогодення, згадували минуле, ділилися дорогим і важливим. І все це щиро, нічого не приховуючи, без крихти фальші і лицемірства. Здавалося, що відстань зняла якийсь бар’єр у їхньому спілкуванні, а нетривала розлука зробила ближчими і навіть ріднішими.

Після цього телефонного дзвінка Наталка довго не могла заснути. Крутилася на незручному ліжку й намагалася розібратися і своїх почуттях і емоціях. Жінка прекрасно усвідомлювала, що чоловік сподобався їй з першої зустрічі. Він був такий дивакуватий, незвичний і загадковий. А водночас приємний, добрий і такий милий. Вона згадувала приємний баритон чоловіка, його приязну посмішку, іскристий погляд карих очей і відчувала, як серце починає схвильовано тьохкати…

Зранку бібліотекарка пішла на черговий семінар, та лекторів там практично не чула. Не до них було. Наталка нетерпляче чекала вечора з несміливою надією, що Петро знову зателефонує. Її сподівання справдилися. Він подзвонив і вони розмовляли ледь не до півночі. Теми для бесіди були, як і минулого разу. На диво виявилося, що жінці є багато чого розповісти, а чоловік вмів уважно і терпляче слухати.

Відтоді у них і зав’язався «телефонний роман». Кожного вечора Петро дзвонив і вони довго і довірливо розмовляли. Якось жінка і незчулася як і заснула, тримаючи телефон біля вуха, заколисана його ніжним і лагідним голосом. А за кілька днів Наталка набралась сміливості і прогулюючи семінар сама серед дня зателефонувала чоловікові. Уже по інтонації його голосу бібліотекарка відчула як Петро неймовірно зрадів цьому дзвінкові.

А вчора трапилося те, чого Наталка аж ніяк не очікувала, на що вона уже давно перестала надіятися, про що вже навіть потайки не мріяла. З першої ж хвилини розмови чоловік заявив, що має сказати їй щось важливе. Дальше була невеличка пауза і в телефонній трубці чулося тільки його схвильоване дихання. Коли ж Петро почав говорити, то вже жінці перехопило подих від почутого.

Дивуватися дійсно було чому. Несподівано для Наталки, чоловік заявив, що має до неї палкі почуття. Мовляв, вони виникли ще в мить їхньої першої зустрічі в бібліотеці. З часом невинне уподобання не тільки не зникло, а навпаки розцвіло буйним цвітом справжнього, пристрасного кохання. Він давно вже хотів їй розказати про те, що творилося в його душі, та боявся. Помітна різниця у віці між ними, його хвороба і людські пересуди в селі були тим нездоланим бар’єром, що довго не дозволяли зробити відверте зізнання.

Сьогодні ж нарешті набравшись відваги і рішучості, вирішив хоч по телефоні, та все розповісти. Надалі все залежить від неї. Якщо у жінки є хоч крихта симпатії до нього, то Петро пропонував зустрітися віч-на-віч після її повернення в село, і серйозно про все поговорити. А якщо його зізнання Наталці неприємні, то він не буде нав’язуватися і більше ніколи не потривожить жіночого спокою.

Наталка не вагаючись і миті відповіла, що згідна зустрітися і відверто порозмовляти. В глибині душі вона відчувала, що цей чоловік їй не байдужий. Він розуміє її, як ніхто інший. Вміє вислухати, поспівчувати, підтримати, навіть розрадити. З ним завше затишно і комфортно. Навіть проста присутність Петра чомусь приносила жінці незбагненну радість і задоволення.

pair-in-love

Спершу трохи брали сумніви, чи це є справжнє кохання. В тих любовних романах, яких бібліотекарка перечитала незлічену кількість, описані почуття і емоції були зовсім не схожими на те, що зараз вирувало в її серці. Та побачивши тепер Петра під дубом, Наталка збагнула наскільки недоречними були її вагання. Вона насправді кохала цього чоловіка так, що аж перехоплювало подих і паморочилося в голові.

Він без слів збагнув все і відразу. Петро підійшов до жінки впритул, лагідно обійняв її за стан, ніжно поцілував. Вона відповіла взаємністю, довірливо пригорнулася до чоловічих грудей, невміло вп’ялася вустами в його губи. Потім поглянула у вічі Петрові і остаточно переконалася в тому, що знайшла своє щастя. Палке кохання, хоч і з таким запізненням, та все ж завітало до неї. Може не таке як в книжках, але справжнє, неповторне і таке омріяне та жадане.

Роман Олійник, Львівська область

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Scroll To Top