На Валовій
…Чи то сон, чи телефонний дзвінок? Настя підвелася з ліжка, протираючи очі. На вулиці починало сіріти, а телефон не змовкав, наче навіжений. Що можуть віщувати ранні чи пізні дзвінки? Звісно, нічого доброго. Настя, як сліпа, водила скрізь руками, шукаючи мобільний. Він лежав у верхній шухляді і розривався, ніби благаючи про допомогу. «Алло! Хто це?» – говорила пошепки, щоб нікого не розбудити такої ранньої години. «Це я, Павло, – почувся стишений голос. – Впізнала мене?» Настя ледь не пожбурила телефон туди, куди Макар телят не ганяє. Теж мені знайомий, який телефонує вночі і не дає спати. Звісно, що впізнала, хоча зовсім не зобов’язана була це робити. Павло – випадковий знайомий, з яким познайомилася у горах. «Слухаю, – голос Насті був хрипким спросоння. – Щось трапилося?» «Я на вокзалі, – озвався голос Павла. – Маю лише годину часу. Якщо зможеш, підійди…» Від такого нахабства у Насті відібрало мову. Телефонувати ранньої голини, коли прокинулися тільки пташки і вийшли на роботу перші двірники – хіба це нормально? Хіба це не знущання над людиною? Та хто він такий, цей Павло, щоб так себе поводити? І що це означає – підійди? Це що – наказ, прохання? Як він собі уявляє? Підняти людину в іншому кінці міста, та ще й наказувати їй підійти на вокзал? Це ж йому не у своєму маленькому містечку у горах, де все поряд – і магазин, і базар, і школа, і автовокзал? А їй до вокзалу далеченько, бо живе в іншому кінці міста. Але щось пояснювати такої ранньої години не було ані бажання, ані змоги. Настя позіхнула і сказала: «Вибачте, але я не зможу…У мене багато роботи…» Павло не відповідав, наче розмірковував над її словами. «Але…Для мене це дуже важливо, – нарешті, знайшов, що сказати. – Я передам книжку, свою поетичну збірку. І мені так хочеться її подарувати саме тобі…» Він замовк, і Насті здалося, що від її рішення залежить його подальша доля.
…У пам’яті зринув осінній прозорий день, коли вона, поетеса, разом з колегами приїхала до маленького гірського містечка. Причому вона не відразу погодилася на ту поїздку, хоча організатори обіцяли, що все буде чудово, і місцеві поети чекають на них з нетерпінням. Але Настя слухала прогноз погоди і лише дивувалася, як можуть безперестанно періщити дощі. Одне й те саме, кожного дня, аж голова йде обертом…Дощі, тумани, до того ж підійматися в гори небезпечно. Але поети – не лише молоді, а й старші – усі в один голос переконували її, що їхати необхідно. І все буде добре, і випогодиться, і визирне сонечко. Зрештою, вона капітулювала, тільки напхала в рюкзак светрів, дощовиків, навіть гумові чоботи прихопила. Але чи доля була милосердною, чи, може, мольфари почаклували, – погода тішила з першого дня. Як їхали гірською дорогою, Настя насолоджувалася навколишньою природою. Якщо і треба їхати в гори, то тільки золотої осені… Це було просто дивовижно! Прозоре чисте повітря, синє небо і уздовж дороги – величаві гори, одягнуті у золотаво-багряні строї. Настя навіть не місці не могла всидіти, так кортіло роздивитися ту красу. Нарешті, автобус зупинився біля адміністративної будівлі. Місцеві поети – представники клубу творчої інтелігенції – з радістю зустрічали своїх столичних побратимів. Кожному хотілося прочитати свого вірша, не чекаючи зустрічі у клубі. Але все-таки гості були утомлені з дороги, тому потрібен був час для відпочинку і для підготовки до виступів. Біля Насті крутився високий чорнявий чоловік. «Доброго дня, – підійшов ближче, взяв рюкзак. – Мене звати Павлом. Дозвольте допоможу.» Настя хотіла заперечити і навіть потягнула свого рюкзака.
Чому вона так зробила, і сама не могла пояснити. Може, не хотіла обтяжувати поета зайвими клопотами, але, зустрівши його погляд, випустила речі. Він дивився пильно, ніби зазираючи в душу. «Ви не хвилюйтеся, все буде добре, – відповів тихо, але рішуче. – Ходімо, я вас проведу». З цієї миті, куди б не йшла Настя, де б не опинялася, поряд був цей Павло. Ні, він не заважав, не був набридливим. Розповів, що віршує зі школи, але довго не наважувався комусь показати свої твори. «Це найбільш поширена помилка, – зауважила Настя, – люди соромляться винести на загал свої твори, і даремно втрачають дорогоцінний час. А могли б стати відомими поетами і письменниками….» «Може, й так, – погодився Павло, – та, знаєте, якби ж то була підтримка… Ніхто ніколи не сприймав всерйоз мого захоплення, і мене в тому переконали…Чомусь здається, що вірші писати – не чоловіча справа, що чоловікам треба займатися серйозними справами… Отак і я – пішов у міліцію, потім закінчив юридичний інститут… Але поезія… Вона нікуди не зникала… Завжди була зі мною… Я дихав нею, жив кожним рядочком, кожним словом…» Справді, Павло нічого не вигадував, коли розповідав про себе. Коли ввечері зібралися на поетичну зустріч, він почав читати вірші… Голос його звучав неголосно, але кожне слово запам’ятовувалося і відлунювало у серці. Насті чомусь запам’яталися такі його рядки: «Найбільш важкий у світі путь – іти до себе…» Вони так пасували до самої постаті Павла – такого стрімкого, рвучкого, непокірного… Потім організатори оголосили про запланований похід у гори. «Я втомилася і нікуди не піду», – підштовхнула Настю поетеса з екзотичним іменем Лаура. Настя ж, навпаки, почувалася піднесеною і схвильованою. Ще не відійшла від свого виступу і була втішена, що її поезію сприйняли, вона почула схвальні слова. І в гори теж їй страшенно хотілося піти – помилуватися осіннім золотом дерев, подихати прозорим кришталевим повітрям. Вона вже не дивувалася, що поряд опинився Павло. Йшов поряд, мовчав, і лише його очі випромінювали тепло. «У вас гарні вірші, – Настя першою порушила мовчання. – Ви… Ви обов’язково продовжуйте писати, не втрачайте зв’язок з рідним словом…» Настя замовкала, пильно придивляючись до Павла. Не хотілося говорити банальні речі, бо відчувала, що для Павла поезія – не просто данина моді, не просто втеча від буденності, а щось значно більше. Павло провів рукою по чолу, ніби намагаючись відігнати сумні думки. Хоча він рухався енергійно (навіть неголосно наспівував: «Я піду в далекі гори, на високі полонини…»), та Насті здавалося, що він лише на людях кріпиться, намагається здаватися сильним. В очах було стільки невимовного смутку, що навіть дивно було, як він живе з тим невимовним болем. Ніби щось відчувши, Павло зупинився, прихилившись до кремезного бука. Настя провела долонею по зашерхлому стовбуру, не стрималася: «Скільки він бачив усього, скільки пережив…А люди рубають-пилять дерева, знищуючи живих свідків нашої історії…» «Серце іноді не витримує, – Павло і собі торкнувся рукою дерева, вдихнув гірського повітря. – Особливо боляче, коли ліс рубають… Я тоді сам не свій роблюся, мені навіть страшно… Фізично відчуваю той біль, у мене болять руки, викручує ноги… А коли побачу дерево з відламаним гілляччям, не стримую ридання… Зі сторони це може видатися дивним: дорослий, сильний чоловік, а плаче, наче скривджена дитина… А я і справді почуваюся скривдженим дитям, скаліченим, покинутим напризволяще… Ото як розповідають про фантомний біль, не приведи Господи того зазнати…» Павло замовк, заглибившись у свої думки… Навколо височіли величні гори, причаївшись, наче живі істоти… Здавалося, що вони не сплять, а зацікавлено слухають людські розповіді… Та й чому, зрештою, вони можуть дивуватися, якщо на своєму віку побачили стільки, що людське життя стільки всього не вмістить? Перемоги і поразки, радість і біль, – скільки подій прошуміло над їхніми гордими і нескореними головами! Настя хотіла сказати, що розуміє Павла, бо їй теж близькі його думки, переживання… Але Павло так і стояв, обхопивши бук руками, заплющивши очі… Може, думав про щось своє? А може, згадував відомі лише йому події? «Павле, Павле, –- Настя легенько потягнула за рукав курточки, – треба вже йти, бо наші поети побігли вперед… А ми все з горами гомонимо, а година вже пізня… Не знаю, як вас, а мене точно будуть шукати… Може, навіть так статися, що від старшого групи влетить мені за самоуправство…» Павло посміхнувся, і його очі засвітилися радістю: «А навіщо тобі провідник, Настю? Сама знаєш, що у горах найголовніше – мати надійного провідника, щоб провів крізь тернисті стежки, щоб не впасти у провалля… Та й не тільки у горах…» Павло відкинувся на дерево, шарпнув кишеню, витягнув пачку цигарок. Затягнувся, але, помітивши, що Настя відвертається, перестав курити. «Не любиш цієї гидоти? – засміявся. – Та я сам, якщо чесно, терпіти не можу тих курців… Знаєш, я ж курець зі стажем, тому знаю все про небезпеку цієї кепської справи… Ми малими пастушками були, мені тільки сім рочків виповнилося, як я вперше спробував закурити… Причому починав з недопалків (засміявся), якими щедро частували старші хлопці… Ото сидимо на галявині, вже віє прохолодою… Гріємося окропом, старші хлопці покурюють… Ну, і нас, малоліток, навчають… Я тоді як затягнувся, сльози з очей полилися… Не встигаю утиратися, а ще кашель душить! Ото на тому мої тодішні університети і закінчилися. Дав собі слово, що більше бавитися у дорослі ігри не буду, краще частуватимуся м’ятними цукерками… Тоді до нашого сільмагу почали завозити м’ятні цукерки, і вони мені страшенно подобалися… Так що ти вибачай, що знову почав диміти… Не хотілося псувати тобі настрою: все-таки ти в гості приїхала, з поетами місцевими поспілкуватися, себе показати… Ти – молодець, Настю, пишеш гарно, відчувається, що не вимучуєш кожен рядочок, як ото часто буває, коли людина просто похизуватися собою хоче… Дивись, мовляв, який я герой, все мені під силу… Фальш, вона ж відразу відчувається, в усьому, а що вже говорити про творчість… Неправильно у мене все склалося, це я тільки тепер зрозумів, коли дорослою людиною став, коли набив стільки гуль… Але не було іншого виходу, ми тоді всі так жили, бо вийшли з простих родин, кому ми були потрібні? Як тільки на ноги зіп’явся, маєш батькам помагати, бо ті тяжко працюють зранку до пізнього вечора… Тут же, в горах, інакше не виживеш, не прогодуєшся… Малеча гасає по лісу з кошиками, бо треба і грибів зібрати, і ягід, і заготовити лікарські трави… Так що ніхто нам тепленьке містечко не готував. Самі змушені були пробиватися… Отож і я не виняток: після армії пішов в міліцію, бо куди ще мав йти? Так багато хлопців робило – або військо, або міліція… Тільки відчував все життя, що не моє це, не моє… Знаєш, я за натурою – людина м’яка, не жорстока, мені болить кожна травинка, зламана гілочка… Розповідав вже тобі, просто не хочу повторюватися… Там не потрібні такі люди, бо служба ламає людину, робить її не просто суворою, а жорстокою… Мені здається, що я все життя не жив, а існував, якось балансуючи на межі – між добром та злом. Намагався жити по правді, врятувати душу від отієї скверни, та хіба уникнеш всього? Так що я теж неабиякий грішник, і маю покаятися перед тобою…» Настя слухала його монолог, і бентежилася, і тішилася водночас. Звісно, то не від доброго життя чужий чоловік раптом починає сповідуватися перед тобою, оголюючи душу, розкриваючи такі таємниці, про які, можливо, ніколи б не розповів сторонній людині… Але бентежило те, що от вона поїде, і більше ніколи не буде у її житті цього тихого надвечір’я у горах, і цих золотисто-багряних дерев, що схилили у задумі голови… А буде гамірне незатишне місто, в якому вона почуватиметься зайвою людиною, бо нікому там не потрібна твоя поезія… Нікому, бо переважна більшість людей воліють думати про матеріальні речі і про те, як примножити своє добро… А якщо навіть не примножити, то не розтринькати бодай те, що маєш, бо не буде хліба – не буде і пісні… І Настя змушена була прийняти ті правила гри, хоча їй писалося навіть тоді, коли забувала поснідати, але вона не може бути прикладом для всіх… Кожен, зрештою, обирає свою життєву дорогу, і Настя це добре розуміла… А Павло, забувши про все на світі, виливав й надалі свою душу, і Настя тільки чудувалася, слухаючи життєві перипетії ще вчора чужої для неї людини… А сьогодні, заколисана тихим вечором, все слухала і слухала його розповідь… І про те, як познайомився він з чорнокосою Орисею, і про те, як вони побралися… Як будувалися, мріючи, що у затишному і світлому будинку житимуть не лише їхні діти, а навіть онуки… І коли вони були молодими, сама думка про те, що в них колись будуть онуки, здавалася божевільною… Орися марніла на очах, і він все шукав доля неї травників, навідувався у горах до незнайомих і стриманих чоловіків, які знали лише їм відомі трави, що мали повернути Орисі здоров’я… Хвороба на деякий час відступала, а потім поверталася і з несамовитою люттю починала терзати кволе Орисине тіло, і вона шепотіла, що то вже кінець, і благала потурбуватися про сина і доньку… Але Павло знову і знову кидав виклик долі, і, накинувши дощовик і взувши високі гумові чоботи, знову йшов у далекі гори і повертався тоді, коли на трави падала роса… Він знову приносив Орисі цілющі трави, робив настоянку, і вона пила… Їм обом здавалося, що цього разу вони точно перемогли хворобу, але то була лише омана, і за кілька днів все починалося спочатку… І коли він втратив її, не пам’ятає, як їхав вузькою гірською дорогою, як назустріч йому мчала чиясь автівка… Назустріч загибелі, бо після того, як він вивернув кермо, більше не пам’ятав нічого… Прийшов до тями у лікарні, і перше, що почув, були такі слова: «Це просто дивовижно, як після такої аварії ти залишився живим…» Потім, коли трохи підлікувався і міг самостійно пересуватися, був суд, і Павло, наче уві сні, почув вирок… Покарання було неминучим, але давали відстрочку до настання повноліття донечки… Відтоді не жив, а існував, чекаючи судного дня… Боявся не за себе, а за дітей. Радів, що хоча б син одружився і начебто непогано у нього складалося з молодою дружиною… А от доля доньки непокоїла більше за все. Як вона залишиться, коли його не буде поряд? Хто піклуватиметься про сироту?
…І от дзвінок, який нагадав Насті той вечір у горах, і ІІавлову сповідь про свою долю-недолю… Просив приїхати хоча б на мить… Попереду на нього чекали нові випробовування у виправній колонії, а перед дальньою дорогою йому так хотілося поглянути в очі Насті… А раптом прочитає в них щось таке заповітне, про що навіть не мав права мріяти? «Я піду в далекі гори, на високі полонини», – прочитає він їй рядки, бо судоми стискатимуть горло, і проспівати він точно не зможе …Дарма, нехай навіть прошепоче, але хоча б це було комусь потрібним у цьому жорстокому світі, який міг зігріти тільки теплий відблиск очей тієї, яка слухала його сповідь. І він вкотре, як молитву, повторював її ім’я…
