На Валовій
Андрій перевівся до нас на третьому курсі і вже через тиждень знав все про кожного з нас, про кожного з викладачів, декана, ректора… Знав, хто який любить коньяк, хто які любить подарунки, хто скільки бере за залік, у кого які звички і правила. Зі мною він був у приятельських стосунках і мав дружні зв’язки навіть на таких факультетах, які майбутньому економісту і уві сні не знадобляться.
Треба чесно сказати, що своїми відомостями він завжди ділився по-дружньому.
Неабиякими здібностями здобувати потрібні відомості і знайомитися з потрібними людьми він швидко затьмарив нашу старосту. Але вона не ображалася. На Андрійка неможливо ображатися. Він дуже весела і товариська людина.
Андрійко зірок з неба не хапав, але ніколи через це не засмучувався. Оскільки я була однією з сильних студенток, він швидко потоваришував зі мною, і хоча я розуміла, що мені не буде ніякої вигоди від такої «дружби», все ж Андрійко був такий милий, такий щирий у своїх проханнях і так майже по-дитячому наполегливий, що допомагати йому вчитися і давати конспекти було навіть приємно.
Андрій дуже подобався дівчатам. Він був не тільки милий, чарівний, але і дуже культурний молодий чоловік. Він завжди акуратно одягався і дуже пристойно розмовляв. Але з дівчатами він не зближувався.
Він не приховував від нас, що він – кар’єрист. Тобто, людина, яка не володіє потрібними здібностями і знаннями і все-таки прагне обійняти високу посаду – з усіма наслідками і благами, які з цього випливають. Тому одружитися він хотів на особливій дівчині. Його тягнуло до доньок депутатів, деканів, директорів підприємств… У нас в групі такі не вчилися, тому Андрій рідко відвідував наші скромні чаювання, але ми на нього не ображалися.
Наприкінці четвертого курсу розпочався для Андрійка зоряний час. Він познайомився з донькою директора дуже великого підприємства. І домігся від неї взаємного інтересу.
Звиклий ділитися своїми досягненнями з нами, він притягнув свою королеву в інститут. Не можна сказати, щоб нам дуже сподобалася королева. Вона була модно одягнена і красива навіть. Але якось дуже вже вона дивилася на нас зверхньо, весь час нудьгувала і мовчала. Але Андрій – ми це бачили – був дуже гордий і щасливий. І дивився з любов’ю на свою красуню.
Королева вимагала витрат… Андрій жив у гуртожитку і не міг похвалитися наявністю хоча б якого-небудь доходу. Він влаштувався на роботу, прогулював через це пари, але ми, як могли, його «виручали».
Справа йшла до весілля, а весілля теж вимагало витрат. Влітку Андрій поїхав на заробітки до Польщі. Все склалося для нього там вдало, він не тільки заробив, але й зумів купити однокімнатну квартиру недалеко від інституту. Видно, своєю успішністю він зумів переконати майбутнього свекра… і отримав милостивий дозвіл на шлюб. Андрій був дуже щасливий. Єдине, його трохи засмутило те, що королева не дозволила запросити нас на весілля. А він дуже цього хотів, адже більшість його друзів і родичів жили далеко, в іншому місті, а ми були його справжні друзі тут…
Він одружився, отримав диплом. Тесть прилаштував його на дуже і дуже ласу роботу – до відділу міжнародних зв’язків свого підприємства. Робити особливо нічого не потрібно було, тільки часто літати у відрядження. Андрій, симпатичний та кругловидий від природи, округлився ще більше, був веселий та радісний. Я залишилася на кафедрі в інституті. Іноді, йдучи на роботу, бачила його у дорогому авто. Він прямував у свій елітний відділ з сумкою зі шкіри, в красивому діловому костюмі, і видно було, як його розпирає від того, що він зловив свого птаха щастя.
Минуло два роки. У Андрійка народилася дочка. Якось я йшла під час великої перерви через парк і почула, як хтось кличе мене пошепки. Я побачила Андрія на лавці, а поруч – світло-зеленого візка. Посмішка, як стрічка, обвивала кругле обличчя Андрія. Він підтягнув мене за руку, змусив нахилитися до візка. «Скажи, правда, схожа на мене? Правда, схожі?» – допитувався він радісно. Я сказала, що, звісно, схожі. Я запропонувала відійти від візка і поговорити. Але він відмовився, він був прив’язаний до цього візочка, як песик. Весь час зазирав у нього. Він був безмежно щасливий. Але вже тоді він сказав, що страшенно сумує за дочкою, а завтра знову у відрядження… І вже тоді мені здалися сумними його очі.
Минуло ще п’ять років. У нас вдома з’явилося кошеня, і я зайшла на ринок за кормом для нього. Біля самого входу привертав до себе увагу веселий хлопчина, який продавав різні дрібниці з лотка: кришки, термометри, лампочки. Він звертався до перехожих так весело, просто і чарівно, що я відразу згадала про Андрія. Я придивилася до хлопчини… Це направду був він. Але який Андрій! Неголений, в старому якомусь брудному светрі, з пом’ятим обличчям, втомленим поглядом. Мене так вразив вигляд колишнього однокурсника, що я не могла придумати відразу жодної пристойної фрази, як висловити своє здивування, як звернутися до нього… Просто стояла серед натовпу і дивилася. Він замовк і перестав закликати перехожих, нахилив голову винувато і сумно. Я навіть не знала, що й сказати йому… Підійшла і стала питати його, що ж трапилося…
Андрій відповідав неохоче і коротко. Колишнього радісного «торохтія» було не впізнати. І все ж я зрозуміла, що сталося. Вся біда була в тому, що Андрій виявився дуже люблячим батьком. Його так мучило те, що він проводить по 2-3 місяці у відрядженні, що він кинув свою престижну роботу і влаштувався простим економістом в скромну ощадкасу поруч з домом. Він міг бачити дівчинку кожен день, забирати її з садка, і навіть, якщо дівчинка хворіла, відпрошуватися з роботи… Але дружині це не сподобалося. Почалися скандали і докори. Адже королева звикла жити на широку ногу. Однак, незважаючи на всі закиди, Андрій втратив інтерес до кар’єри. Тепер в його житті було інше – Сонце… Оскільки Андрій упирався в своєму бажанні отримувати маленьку зарплату і проводити більше часу з донькою, королева вирішила, що такий чоловік їй не потрібний, і швидко знайшла собі іншого. Все сталося абсолютно несподівано для Андрія. Дружина зібрала речі і пішла разом з донькою до батьків, а потім переїхала до нового чоловіка. Спочатку Андрій намагався відстоювати свої права… Але сім’я у королеви була всесильною, і Андрійко нічого вдіяти не міг, не міг нічого довести. В очах королеви і її родини він був ніхто. Коли він не виправдав надій, його просто викинули на вулицю.
Він почав пити … Зрештою, він скотився до ринку і лампочок. Я довго говорила з ним, заважаючи потенційним покупцям, і вмовляла його, і пояснювала, що якщо він не візьметься за себе і не кине пити, то, звісно, він ніколи більше не побачить доньки. А якщо він почне все спочатку і все-таки знайде хорошу роботу (а ми всі, колишні однокурсники, звичайно ж, допоможемо йому, адже у нас у всіх уже свої зв’язки, фірми, досвід…), то колишній дружині доведеться рахуватися з ним і йому буде не соромно показатися на очі дочки. Він не заперечував, але дивився повз мене такими порожніми очима, що я розуміла: він не вірить, що у цій історії може бути який-небудь щасливий фінал…
І все-таки я сподіваюся, що у цій історії може бути і інший кінець… Що Андрій кине пити, дістане свій диплом, влаштується на хорошу роботу. І одного разу, обпалившись, буде шукати собі дружину вже зовсім в іншому «городі». І коли у нього народиться друга дитина, він буде найдбайливішим, щасливим і веселим батьком… Тепер щосуботи я приходжу на ринок, кілька разів проходжу рядами, шукаю веселого хлопчика з сумними очима. Але Андрійка я більше ніколи не зустрічала.
