Головна / Культура / Відомий тернопільський композитор у музику закоханий до нестями

Відомий тернопільський композитор у музику закоханий до нестями

128983Відомий тернопільський композитор та диригент Леонід Олександрович Міллер закоханий у музику до нестями. Так палко, що інколи навіть змушує ревнувати кохану дружину Надію. Минуло сорок п’ять років, відколи доля поєднала їхні серця, та вона ніяк не може звикнути до чоловікової пристрасті. Як і кожній жінці, їй так хочеться бути центром його душевного всесвіту, а він усього себе до останку віддає служінню її величності. Мабуть, й уві сні бачить оті безконечні ноти, партитури, акорди… І ця несамовита жага до творчості мало не звела композитора у могилу. Недоспані дні і ночі надовго вклали його у лікарняне ліжко, зробили інвалідом, але не вибили з життєвої колії. Він і далі продовжує творити і будувати плани на майбутнє. Шкодує лише, що не може “втнути” щось із репертуару на одному з улюблених музичних інструментів (під час інсульту йому паралізувало руку). Їх береже як добру пам’ять і лише лагідно, із зажурою в очах, погладжує свого незмінного друга – раритетне піаніно. Потім бере до рук гітару, і, прихиливши голову до грифа, поринає у далекі спогади.

З баяна “пересів” на тубу
Потяг до музики у хлопчини виявився змалечку. Мабуть, це спадкове, адже всі члени родини Міллерів, окрім бабусі, були чудовими гітаристами.

Коли Леонід перейшов до другого класу, мама з вітчимом з Таджикистану, де він народився, переїхали на Алтай і оселилися неподалік від Барнаула. Сім’я жила досить скромно, тому купити синові омріяний баян не було можливості, бо коштував він 120 радянських рублів. Грошей вистачило лише на гітару. Тоді за неї віддали сім з половиною рублів. Баян хлопець позичав у друга, а в школі навчився грати ще й на балалайці. Навіть гастролював з шкільним оркестром.

- Уявіть, на дворі 50-градусний мороз, а ми їдемо з концертом у район, – пригадує Леонід Олександрович. – Але було неймовірно цікаво. Керував оркестром вчитель історії Георгій Якович Сухачов. Завдяки йому легко опанували нотну грамоту і полюбили музику на все життя.

Закінчивши вісім класів, хлопець за компанію зі своїм другом Іваном подався до Барнаульського культосвітнього училища.

- Під час вступного іспиту, – продовжує розповідь чоловік, – мене попросили зіграти на баяні. – Ну, я і зіграв “Есть на Волге утёс”. Тоді один з викладачів каже: “Я беру його духовиком”. Я уявлення не мав, що це таке, а коли дізнався, то зрозумів, що доведеться кардинально перекваліфіковуватися. Ось так мене “посадили” на тубу (бас).

З “двійок” не вилазив
Леонід Олександрович відверто зізнається, що за три курси навчання в училищі жодного разу не отримував стипендії, бо практично не вилазив з “двійок”. Ні, з нотною грамотою у нього все було на висоті, а ось предмети, які викладали у навчальному закладі і які абсолютно не стосувалися музики, він просто ігнорував. За це він мало не вилетів з училища, та заступився керівник оркестру: “А де я візьму такого хорошого музиканта?”, – говорив він.

А потім було барнаульське льотне училище. Тут його також взяли до оркестру.

- Я був “любимчиком” у начальника училища, – продовжує розповідь чоловік. – Він знав, що я добре граю на баяні, тому постійно просив, аби щось йому зіграв. Після навчання мені запропонували залишитися тут на контрактну службу, однак я планував навчатися далі. Тому поїхав вступати до Московської консерваторії на військово-диригентський факультет. До речі, саме тут, в училищі, я серйозно почав писати музику.

Трубчастим дзвонам “приросли” ноги
Наполеглива підготовка і практичний досвід допомогли Леонідові без проблем подолати вступні випробування. Майже шість років навчання пролетіли дуже швидко, та добрі спогади залишилися на все життя. Адже саме тут він мав нагоду поспілкуватися та почерпнути неоціненні знання у відомих радянських композиторів Олександри Пахмутової, Дмитра Шостаковича, Арама Хачатуряна, Дмитра Кабалевського та інших.

З гумором пригадує Леонід Олександрович і курйоз, який трапився з ним під час захисту дипломної роботи.

- Дипломна робота полягала в тому, – розповідає композитор, – що треба було розписати партитуру для оркестру і продиригувати її. Мені знадобилися трубчасті дзвони. Я взяв їх під розписку у Большому театрі. Після захисту зобов’язався повернути інструмент. Та раптом виявилося, що від нього залишилися тільки труби, а дзвонам хтось “приробив” ноги. З дня на день я мав їхати на службу у Забайкалля, а тут така халепа. Інструмент коштував на той час майже 20 тисяч доларів. Що робити, не мав уявлення. Довелося зізнатися директору консерваторії. Він сказав, що це, мабуть, друзі так пожартували, щоб “розкрутити” мене на могорич. Пообіцяв, що все налагодиться. За кілька днів мене викликав керівник факультету і повідомив, що можу спокійно їхати на службу. У театрі відмовилися від неповноцінного інструмента і за півціни відпродали його консерваторії. Отож, завдяки мені, заклад придбав таку необхідну річ. А згодом і дзвони знайшлися. Їх таки взяли жартома оркестранти.

Кохання закінчилося “губою”
Свою кохану Надію Леонід зустрів на Алтаї. Вони познайомилися на дні народження у братової подруги. Симпатична дівчина одразу припала парубкові до душі, але за неї довелося поборотися. Надії подобався інший та Леонідова наполегливість таки взяла гору. Після двох років залицянь красуня стала його дружиною.

- Відв’язатися від настирливого хлопця було просто нереально, – згадує з гумором Надія Іллівна. – А якщо серйозно, то мені дуже імпонували його порядність, вихованість та стриманість. Тоді він навчався на третьому курсі у культосвітньому училищі, траплялося, що навіть голодував, але для мене не шкодував нічого. Наші зустрічі продовжувалися і під час його навчання у льотному училищі.

- І це коштувало мені кількох гаубвахт, – приєднується до розмови Леонід Олександрович. – Адже ходити у “самоволку” не дозволялося, а я потрапив на очі самому начальнику штабу. Він і “засадив” мене на “губу”. Виручив керівник училища, сказавши, що без мене в оркестрі ну ніяк не обійтися.

Завагітніти “допоміг” Кашпіровський
Побралися молоді, коли Леонід перейшов на контрактну службу, а Надія влаштувалася робітницею на Барнаульський хімзавод. Незабаром у них народилася донька Ірина. А ще через 20 років Надія подарувала чоловікові спадкоємця. За іронією долі, упродовж року жінка вдруге стала мамою і водночас бабусею. Тоді вона уже була дипломованим педагогом.

- Спершу я не хотіла другої дитини, – ділиться пані Надія. – Адже через чоловікову службу часто довелося переїжджати з місця на місце. – Було дуже важко, бо Леонід постійно пропадав на роботі, а мені доводилося вирішувати всі побутові проблеми. Через якийсь час уже й подумували про поповнення у сім’ї, але нічого не виходило. Допоміг Кашпіровський. Якось я сиділа перед телевізором, а він проводив черговий сеанс: “Хто зараз дивиться на мене і хоче бути здоровим – вилікується, хто хоче народити дитину – завагітніє…”. Можливо, це співпадіння, але зі мною так і сталося. Я дуже щаслива, що вдруге стала мамою.

Жили – на сцені, спали – під сценою
Упродовж майже двох годин нашого спілкування чоловік з дружиною наче прожили усе життя спочатку. А воно підготувало їм чимало випробувань. Чоловіка направили у Жовкву, що на Львівщині. Жити довелося у військовому клубі на сцені, а ночувати – під сценою. І хоча саме тут Леонід зміг сповна реалізувати свої диригентські здібності, бо тут на нього очікував уже готовий оркестр, та умови життя змусили вкотре змінити місце проживання. Життя “на колесах” продовжувалося. Та, як гласить народна мудрість, не буває погано, щоб не вийшло на добре. Доля закинула сімейство Міллерів у Тернопіль, який став для них другою рідною домівкою. Тут Леонід Олександрович сформував штатний військовий оркестр при артилерійській дивізії і керував ним до виходу на заслужений відпочинок. Згодом працював у драмтеатрі і паралельно викладав у музучилищі.

- У музичній майстерні я познайомився з майстром, який ремонтував музичні інструменти, – розповідає чоловік. – Він одразу відремонтував мені старі, нікому не потрібні інструменти, які я колись знайшов під сценою у солдатському клубі. З цим багажем і почав викладацьку практику на відділенні духових інструментів.

Згодом талановитого композитора запросили до співпраці в “Оркестрі волі”. На довгі десять років він став членом великої оркестрової родини: диригував, робив оранжування та оркестровки.

Його талант – його багатство
Де б не працював Леонід Олександрович, усюди його диригентська та музична діяльність були відзначені найвищими нагородами. Аби розповісти про його заслуги на ниві музичного мистецтва, не вистачить газетної полоси. Він – заслужений працівник України, Бурятської автономної республіки та Угорщини. Його творчій спадщині може позаздрити не один маститий композитор. На його авторському рахунку понад півтисячі обробок та оригінальних творів духової, симфонічної, камерної і вокально-хорової музики. Зокрема, понад три десятки маршів на українську тематику, увертюр, фантазій на теми пісень М. Гайворонського, А. Горчинського, В. Івасюка, Р. Купчинського, Л. Лепкого та інших; творів зарубіжних композиторів.

Леонід Олександрович не втомлюється творити і сьогодні. Мріє про те, аби збірки його музичних творінь побачили світ. Композитор дуже сподівається, що знайдуться добрі люди – меценати, які допоможуть втілити задумане у життя.

Джерело: Тернопіль Вечірній

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Scroll To Top