Головна / Суспільство / Врятуйте нас від наших серіалів

Врятуйте нас від наших серіалів

image0014 жовтня 1993 року Москва розділилася на три табори: тих, хто був готовий штурмувати Білий дім, тих, хто виступав на боці бунтівних парламентарів, що там засіли, й тих, хто був обурений призупиненням через зазначені події показу на каналі «Останкіно» телесеріалу «Санта-Барбара». Коли вщухла стрілянина навколо «Останкіно», а показ серіалу не відновився, великий натовп заполонив підступи до телецентру – це був марш домогосподарок із плакатами «Поверніть нам «Санта-Барбару»!

Саме тоді вперше російські психіатри та психологи забили на сполох. Щоправда, цю тривогу не надто підхопили. А даремно. Наприклад, у Великій Британії ще в 1970-ті роки психіатри всерйоз вимагали закону, згідно з яким кожна серія будь-якого серіалу має починатися й закінчуватися застереженням на зразок того, яке ми бачимо на пачках сигарет: «Мінохорони здоров’я попереджає…» Щоправда, цей номер і там не пройшов, проте західні медики хоча б проводять дослідження і всіляко застерігають населення про шкоду звички до серіалів.

 Як це відбувається

Днем народження серіалу, або мильної опери, можна вважати 10 жовтня 1932 року, коли в радіоефір уперше вийшов радіоспектакль «Betty and Bob», спонсором якого була компанія Procter & Gamble, що спеціалізується на виробництві мила й різних мийних засобів. А перша телевізійна мильна опера з’явилася 1947-го й називалася «A Woman to remember», і це означало остаточний перехід пальми першості до телебачення.

Робота над серіалом починається так. Телеканал пропонує якійсь студії розробити сценарій. Спочатку обумовлюються жанр і кількість серій. Після цього студія влаштовує поміж своїх авторів конкурс заявок, які й надсилаються на телебачення. Заявка – це ідея фільму, викладена на одній-двох сторінках. Людина, чию заявку відібрали телевізійники, призначається головним автором серіалу – його ім’я стоятиме в рядку «Автор сценарію». Складається розширений синопсис, придумуються дійові особи, їхні імена та легенди. Займається цим група авторів під керівництвом головного автора, який визначає й основні сюжетні лінії серіалу. Виклад сюжету з передісторією кожного героя називається біблією. Кожен автор пише серію, яку затверджує спочатку головний автор, потім керівництво студії. Після цього серії роздають діалогістам, потім режисер пише режисерський сценарій, із яким виходить безпосередньо на знімальний майданчик.

Перші 10-15 серій пишуться заздалегідь, до початку зйомок, потім сценарна група працює паралельно зі знімальною. Тобто серіал уже йде в ефірі, а сценаристи конвеєром доставляють режисерові нові серії. Робота важка, оперативна, виконувати її доводиться в жорстких часових і змістових рамках, тому ті з авторів, хто успішно відпрацював на двох-трьох серіалах, здобувають сталеве загартування і вміння написати сценарій хоч уві сні, хоч у парашутному стрибку.

Перша й основна вимога до серіалу – він має ґрунтуватися на чіткій історії. Чим вона зрозуміліша й примітивніша, тим краще. Головне – щоб запам’ятовувалася відразу й трималася в голові щонайменше до наступного дня. Важливо, щоб глядач міг розповісти її будь-кому зі знайомих. Хто хоче фантазії й творчості – тому в сусідні двері, в ігрове кіно. У серіалах сюжети з такою регулярністю і з такою безсоромністю кочують із фільму у фільм, що від них можна було б очікувати як мінімум кульгавості внаслідок перевтоми. Проте вони тільки міцнішають. Найулюбленіший і найбезпрограшніший варіант – дівчина-провінціалка, яка приїхала підкорювати столицю й зустріла тут любов, втратила її через підступи злих людей і зрештою знайшла разом із дворянським гербом, рахунком у швейцарському банку та кучерявим карапузом, що вимовляє «тато», перед тим як побіжать фінальні титри.

 image002Криве дзеркало українських панянок

Найбільшою і найприбутковішою «перемогою» на цій ниві можна вважати серіал «Не народися вродливою». Ця довгограюча шмаркледавка збільшила прибуток каналу СТС майже втричі (!). Причому, як практично всі успішні серіали в пострадянському телеефірі, історія дівчини – гидкого каченяти була вигадана не своїми силами, а адаптована. «Батьком» Каті Пушкарьової став колумбійський серіал «Я – погануля Бетті». Звична й вигідна практика – купувати закордонні ідеї та варити з них місиво на місцевій засмачці. Слідом за СТС поліпшив свій добробут канал ТНТ, випустивши адаптований серіал «Щасливі разом». «Батько» – американський серіал «Married with children».

Прикладів таких адаптацій безліч. Це можуть бути як законні адаптації, приміром, «Люба, діти і завод» (див. американський «Грейс у вогні»), «Втеча» (див. «Втеча»), яким передувала купівля прав на серіал, так і просто списані без будь-якої ліцензії сюжет та основний задум. Таких більшість – це і «Медики» (див. американський «Швидка допомога»), і «Моя прекрасна няня» (див. «Няня»), і «Доктор Тирса» (див. «Доктор Хаус»), і «Бальзаківський вік, або всі чоловіки сво…» (див. «Секс у великому місті») тощо. Серіали – російські й західні – займають приблизно 30% усього ефірного часу на телебаченні Росії і України. Найрейтинговішими за останні місяці стали «Свати» (Перший канал) та «Реальні пацани» (ТНТ). «Свати», створені українськими авторами, стали неймовірно популярними і в Росії, і в Україні передусім завдяки хорошим акторам: Федору Добронравову, Тетяні Кравченко, Анатолію Васильєву… Власне, за всю історію незалежної України це ЄДИНИЙ міні-серіал, який не страшно дивитися ні дорослим, ні дітям, бо навіть якщо до нього й звикаєш – все одно на душі стає світліше, адже від «Сватів» завжди віє ненав’язливою добротою. Тож недаремно їх уже зараз прирівнюють до геніальних «Шуриків» та «Кавказьких полонянок» Гайдая. А от «Реальні пацани» – тут вже інша історія. Своєю тупуватою життєвістю нагадують «Дом-2», і хоча герої стрічки постійно потрапляють у гнітюче неприродні ситуації, сама їхня манера говорити – «ну ти чьо в натурі», «я тя щяс конкретно спрошу» – викликає в молоді непідробний захват, який вони й доносять до каналу ТНТ у вигляді немислимих рейтингів. До слова, аналогічний молодіжний «дебілоїдний» серіал під назвою «Віталька» випускає український телеканал ТЕТ.

«Життєвість» – те ключове слово, з яким автори виходять до шанувальників серіалів, а останні, своєю чергою, люблять пояснювати, чому вони на це купуються. Зазирніть в анотацію будь-якої мильної опери – і ви побачите, що в цьому опусі «будь-який житель України впізнає себе». Наші пані, незадоволені своїм відображенням у реальному дзеркалі, що висить у ванній кімнаті, охоче прикипають до дзеркала нав’язаного, вигаданого. Вперше почути «Дуже життєве кіно!» авторові цих рядків випало кілька років тому, коли в російському ефірі вкотре почали демонструвати «Санта-Барбару». Саме так стрічку охарактеризувала одна вельми інтелігентна літня жіночка. На екрані – сімейство каліфорнійського мільярдера, найскладнішим запитанням для якого, напевно, виявилося б «Скільки кімнат у вашому будинку?» чи «Скільки разів треба переодягнутися, щоб до кінця життя встигнути поносити всі наряди з гардероба?», а ця напівзлиденна дама любить цих людей за їхню життєвість…

Потім ту саму думку довелося почути про американський серіал «Грейс у вогні» про розлучену жінку з трьома дітьми. І про «Секс у великому місті»… І про «Швидку допомогу»… Про російські серіали можуть сказати все що завгодно, дивитимуться, не відриваючись навіть у туалет, рейтинги забезпечують їм захмарні, але про їхню «життєвість» скаже хіба що сліпоглухонімий, хоч би скільки знайомих слів вкладали в уста серіальних героїв і хоч би скільки споряджали їх повними наборами звичних проблем. Творці «Санта-Барбари» і подальших серіалів блискуче впоралися із завданням, зумівши переконати людину на іншому краї Землі, з іншого соціального прошарку, з іншим рівнем доходів (точніше, зовсім без доходів – як в українців), що вона, інтелігентна пані, має з мільярдером Сісі Кепвеллом спільні проблеми. За всієї фантастичності та неприродності ситуацій, у які потрапляють персонажі західних стрічок, вони самі та їхні життя впізнавані. Вони говорять людською мовою, а не казенними фразами, якими здебільшого шпурляють у глядача герої російської продукції. Вони живуть тут і зараз, не цураючись у своїх розмовах згадок політиків і реальних соціальних проблем. Вони, навіть потрапивши в надуману ситуацію, виходять із неї за допомогою реальних засобів. Вони зазвичай мають характери, знову ж таки на відміну від російських персонажів-схем. Вони дають людині впевненість у тому, що вихід завжди є, і є він просто тому, що існують друзі, кохані, музика, звірі-птахи, робота… Треба просто як слід озирнутися й пристосуватися, витягши з власного арсеналу відповідний ресурс. Натомість російські серіали, оскільки здебільшого виконують грубе ідеологічне замовлення – то показати образ доброго міліціонера («Вулиці розбитих ліхтарів», «Глухар», «Убійна сила»), то взагалі створити імідж благополучної країни (на це працюють усі без винятку російські серіали) – змушують героїв перемагати всупереч життєвій і драматургічній логіці. Західні герої серіалів діють у незвичній обстановці звичними методами, а російські у, здавалося б, реальній обстановці вдаються до методів нелогічних і нелюдських.

Якщо у «Швидкій допомозі» ми бачимо цілком інопланетну лікарню, абсолютно неземних лікарів і катастрофічно гуманних медсестер, нас не дивує, що вони творять чудеса чесноти та професіоналізму. Але коли в «Медиках» або «Інтернах» герої-лікарі намагаються демонструвати ті самі дива професіоналізму, залишається засумніватися в здоровому глузді їхнього головлікаря, який пустив до хворих цих неадекватів.

 image003Телегероїновий рай

За даними Фонду «Громадська думка», 17% росіян, а це близько 25 млн осіб, регулярно (кілька разів на тиждень) вживають алкоголь. До 6 млн росіян, за повідомленнями Федеральної служби РФ з контролю за обігом наркотиків, вживають наркотики. Понад 70%, або 100 млн, дивляться телевізійні серіали (в Україні «серіальщиків» наразі не рахували, але поза сумнівом, що їх у нас – не менше). Останні – така сама група ризику, як і перші. Телевізор – це те, від чого сучасна людина відмовитися не може, як не може відмовитися від комп’ютера й мобільного телефону. У Росії, як і в Україні, телевізор – не просто засіб розваги або просвіти, це образ, зміст і суть життя. Більшості людей після роботи піти нікуди (у провінції практично немає ні кінотеатрів, ні концертних залів, ні навіть доступних клубів), а улюблений ящик зовсім поряд, під боком, крутить нескінченний «звеличувальний обман» про провінційних попелюшок, яким так пощастило, а отже, пощастить і мені – чому ні? Треба тільки захотіти… коли-небудь… як-небудь… принагідно… я нічим не гірша і теж гарна… все буде добре… а головне – для цього нічого не треба робити, все прийде само… оченята заплющуй, баю-бай… Вранці – знову на образливо безплатну роботу в переповненому брудному автобусі, на тебе дихають перегаром і лаються, штовхаючись, увечері – додому, а там на тебе вже чекають: тільки один укольчик серіалу, один кубик – і знову добре. Звісно, будь-який серіал – наркотик, залежність від нього нічим не легша від горілчаної або реально наркотичної, але якщо в тій самій Америці, де людина все-таки може вибирати, чим їй зайнятися після роботи, серіал можна порівняти з марихуаною, то в Росії і Україні це чистий героїн. Він не залишає вибору.

image004Гірка тернопільська післямова про стереотипи

Як ви думаєте, яку категорію людей у нас в суспільстві найбільше не люблять і майже ніколи не втрачають нагоди їх повчити життю? Багатих? Представників сексуальних меншин? Благочестивих віруючих? Особисто у мене складається враження, що зовсім не їх.

Мабуть, найбільш гнана в нашому суспільстві категорія громадян – це ті, хто наважується вийти за рамки загальноприйнятих стандартів і при цьому щасливий. Ні, скоріше навіть щасливий саме завдяки цьому – що зважився жити і діяти всупереч.

Сюди можна віднести нестандартно багатодітних, на яких люблять покричати і повчити їх життю в жіночій консультації, дитячій поліклініці і на батьківських зборах у школі. Дауншифтерів, що переїхали з київської квартири в глухе село на Тернопільщині і розводять там гусей. Дівчину, яка звільнилася з нудного офісу, до якого щодня потрібно було добиратися в переповнених маршрутках, і тепер успішно заробляє собі на життя виготовленням авторських вишивок.

Здавалося б, живуть собі люди, як хочуть, нікого не чіпають і не ображають – а, ні! Потрібно обов’язково підловити їх на тому, що в їхньому житті не все ідеально, щосили постаратися знецінити їхні досягнення, щоб відтепер вони могли служити тільки сумним прикладом, що підтверджує правило: живіть як усі, а інакше пропадете.

В Іваненків десять дітей? Ну і навіщо було народжувати, якщо один із них з першого разу в інститут не поступив і пішов служити в армію? А те, що інші дев’ять без проблем здобули вищу освіту, та й той, який одного разу провалився на вступних іспитах, потім все-таки благополучно вступив до вузу і закінчив його, значення не має. Робить і продає красиві вишивки? Ну і що, але ж все одно вона не заробляє своїми виробами достатньо для того, щоб два рази на рік відпочивати на Мальдівах, а вже тим більше – щоб квартиру в Тернополі купити.

Розводять гусей і щасливі? Та нічого подібного, вони там у своїй глушині скоро зовсім здичавіють без театральних прем’єр. У 90 років все ще викладає гімнастику і сідає на шпагат? Та просто ненормальна, робити їй більше нема чого.

Загальноприйняті стереотипи – це надійний, перевірений шлях. Слідувати їм можна і перебуваючи в постійному стресі, і перебуваючи у розриві зі своїми почуттями, і хоч поповзом, хоч бочком, хоч на руках, хоч на голові. Якщо ти не знаєш, чого хотіти, то можна просто почати прагнути того, до чого прагнуть всі.

Загальновідомо, що всі пристойні люди просто зобов’язані отримати вищу освіту – значить, твоя дорога лежить до приймальної комісії вузу. А потім треба працювати і зробити кар’єру. Ще передбачено в певному віці створювати сім’ю, тому наступні зупинки – загс і пологовий будинок. Сім’ю ж передбачено утримувати і забезпечувати, тому автомобільний й іпотечний кредити, ремонт, гараж, дача. Зупинок тут вистачить на все життя, і навіть нічого нового винаходити не доведеться.

На цьому проторованому шляху підстерігає тільки одна небезпека – так і прожити всі свої роки життям іншої людини. Чи не дозволити собі зрозуміти, що саме твоє і як цього досягти. А потім в жаху зрозуміти, чого ж ти насправді хотів і чого вже ніколи не зможеш досягти, тому що запізнився, і життя пройшло повз.

Під кінець життя опинитися біля розбитого корита – це по-справжньому страшно, тому люди не дозволяють собі про це замислюватися і часто відкидають тих, хто все-таки зважився піти шляхом своїх почуттів і бажань.

Чому такий висновок?

Останнім часом ми постійно писали про проблеми дітей і молоді, особливо – про різноманітні залежності, в які вони впадають і як це згодом позначається на їхніх перспективах.

Але Україна – це країна не лише молодих людей. Тут живуть також люди старшого віку – ті, які народилися ще в СРСР. Чим вони живуть зараз? Про що мріють? Чого прагнуть?

Роздумуючи над цими запитаннями, завітав якось до своїх батьків. І тут мене осінило. Трикімнатна квартира, в якій два телевізори: один працює для тата, інший – для мами. По одному телевізору – один російський серіал, по іншому – другий. Потім серіали змінюються то на випуски новин, то на різноманітні «ікс-фактори», а далі – знову серіали, серіали, серіали. Зранку батьки прокидаються, снідають, ідуть на роботу, а прийшовши ввечері, вмикають зомбоящик і дивляться все ті ж серіали, новини, талант-шоу тощо. І так щодня. Щомісяця. Щороку!

Вам знайома така ситуація? Не помилюся, якщо скажу, що щонайменше 85% тернополян (загалом українців) старшого віку проживають своє життя за телевізором – переглядаючи серіали. У них немає часу на повноцінне спілкування з сім’єю, на прогулянки парками, на відвідування театрів, виставок, музеїв, зрештою, на читання книг. Зате весь свій дорогоцінний час, який уже не повернути, вони з успіхом витрачають на серіали. (У молодих людей, як ми вже неодноразово писали, інша залежність – просиджування за комп’ютером, що по суті одне й те саме).

Проходив минулої неділі через ринок, що на вулиці Володимира Великого, і зупинився біля одного з лотків, щоб купити дітям мандарини. Як ви думаєте, про що гуділа в цей час вся «базарна контора»? Звичайно, про «Х-фактор», про тернопільських студентів-виконавців, які там виступають і т.п.

Що з вами робиться, тернополяни? Чому ви повинні обов’язково своє життя проживати так, як це роблять інші – за телевізорами?

 

Підготував Адам Стрижнюк

Джерело: ПроТернопіль

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Scroll To Top