На Валовій
Коли хтось постукав у двері, я здивувався, бо нікого не чекав. Перед тим ніхто не дзвонив в домофон, отже людину, яка стояла за дверима, впустив хтось інший.
Неохайна жінка, від якої разило перегаром, почала нечітко щось говорити. Я перепитував декілька разів, жінка плутано говорила, що збирає допомогу на якийсь інтернат чи щось типу того. Я попросив документи, на що жінка знову щось нечітко відповіла. Схоже на те, що вона забула їх на роботі.
Коли я сказав, що допоможу після того, як вона покаже документи, жінка так само нечітко і плутано стала нецензурно висловлюватися, погрожувати та проклинати. При цьому вона просто повернулася і почала дзвонити в двері до сусідів. Що було далі я вже не бачив, бо зачинив двері. І відразу пригадалося, як часто ходять “попрошайки” по квартирах з різними вигаданими історіями. І збирають гроші на церкви, і на лікування, і от тепер – вже й на інтернати. Так би мовити, йдуть в ногу з часом, вигадуючи все нові сфери для свого “бізнесу”. Жебраки переслідують нас всюди – і вдома, і в громадському транспорті та на зупинках, поблизу церков та базарів.
Жебрацтво давно стало прибутковим бізнесом і його розмах вражає. Рядові ” нужденні ” отримують в місяць зарплатні, які, цілком ймовірно, перевищують заробітки людей, які трудяться на різних підприємствах.
Це при тому, що вони отримують лише відсоток від “нажебраного” – 15-20%. Спробувавши одного дня сфотографувати тернопільських жебраків, я зіткнувся з тим, що вони мають чітку систему сповіщення. Спочатку я пройшовся без фотоапарату від центрального ринку до центральної церкви. Усі сиділи на своїх “місцях”. Та тільки-но я біля церкви дістав фотоапарат, циганки почали кричати, закриватися та втікати. Відтак, поки я повернувся знову до ринку, від “попрошайок” й слід “охолов” – не було ні бабусь, ні безногих інвалідів, ані циган…
Хіба не цікавий факт? Бо ж , здається, всі вони мають кожен своє нещастя, а от коли звернути на них більш пристальну увагу – відразу гуртом зриваються з місця.
Ігор Чубак
Джерело: like.te.ua
