Головна / Суспільство / Ганна Пилипчук: “Не була б такою суворою до дітей, це – точно”

Ганна Пилипчук: “Не була б такою суворою до дітей, це – точно”

vch-300x225Учителька Ганна Пилипчук випустила вісім повних випусків учнів початкових класів. Ще у кількох побувала на заміні. Причому донині пам’ятає кожного зі своїх вихованців!
- Якби час зараз повернути назад, я життя напевно по-іншому прожила б, – каже, зітхаючи, Ганна Данилівна Пилипчук. – Не була б такою суворою до дітей, це – точно! Тепер ладна у всіх своїх вихованців вибачення просити…
Жінка каже, що дуже жалкує, що на декого і насварити могла, і зауваження у щоденник за якусь шкоду написати. Педагог із 34-річним стажем вважає, що із дітьми треба було бути м’якшим, але все ж тримати дисципліну. Про це Ганна Данилівна розповіла 2 серпня 2013 р., коли святкувала 85-річчя.

Погляд – жвавий, навіть з іскринкою
- Ой, Валера! – сплеснула старенька вчителька руками, коли на порозі став перший із гостей.
Ганна Данилівна впізнала колишнього учня відразу, хоча не бачила більше 30 років! Із деким було складніше, бо вони за роки дуже змінилися. Але варто було сказати бодай своє ім’я, як учителька відразу вигукувала прізвище. Вона кожного обіймала, по-материнськи притискала до себе, а лише потім пропускала у кімнату. Там чекали шампанське, торт, канапки…
- Ой, діточки, вибачайте: я ж не готувалася. Думала, що ніхто до мене не прийде, а я вже йти кудись сили не маю, – знічується старенька. – На 80-річчя у ресторан із доньками ходила. Нині сили – не ті… Тому ми планували тут посидіти із донькою та подругами, у дружньому тісному колі. Раптом Оксанка дзвонить: “До вас гості йдуть!”.
Оскільки п’ятниця – будній день, то не всі учні колишнього 1-Б класу, які сіли за парти у 1975-му, змогли особисто привітати першу вчительку з ювілеєм. Решта – передавали привіти усно або телефонували. Але прийти у гості ніколи не пізно – Ганна Данилівна завжди чекає!
- Ой, мої дітки, золоті, ошелешили ви мене, тішуся, що не забули, – учителька світиться від щастя, шукаючи для кожного місце. – Я ж навіть уявити собі такого не могла! Вибачте, якщо щось не так…
Вона, видається, зовсім не змінилася: зачіска – майже така ж, голос – той же, погляд – жвавий, із жартівливою іскринкою. Сукня – строгого крою, наче зараз – на урок. Очевидно, педагог залишається педагогом, скільки років йому не було б. Ганна Данилівна хіба що наче якоюсь меншою стала. Ми ж – малеча – вважали її колись високою. Тепер більшість – вищі за неї зростом. Дехто й комплекцією перевершив.
“Дуже важко було…”
- Ганно Данилівно, а що то за плутанина з датою вашого народження? – запитує Оксана Бай (у школі – Озімко).
- У це війна вмішалася, – розповідає жінка. – Усіх дітей, у тому числі 1928 року народження, тоді забирати на роботи у Німеччину. Аби нас вберегти, секретарка, яка вела облік документів у сільраді, виправила наші дати на 1929-й. Тож, за паперами, я начебто народилася у на рік пізніше. Однак добре знаю, що насправді – у 1928-му.
- А чому ви стали вчителькою?
- Важко це пояснити. Часи моєї молодості були дуже важкі. Спочатку прийшли “совіти”. Усі, хто мав маєтки, якесь добро, все втратили. Того, хто не підкорився, відправили у Сибір. Потім – війна. Німці навіть землю нашу ешелонами вивозили! Років п?ять після неї – голод і неймовірні злидні. Вам цього, на щастя, і не зрозуміти. Дуже важке життя було…
Тож коли ми з подругами вирішили після школи вступити у педагогічне училище, то це було найкращим варіантом. Інститутів тоді в СРСР було дуже мало. Не так, як тепер… Після училища тим, хто гарно вчився, дозволили обирати фах. Мені вдавалася мова, тому я після навчання два роки відпрацювала учителем української мови і літератури у неповній середній школі. Тоді ж більшість шкіл – семирічками були. Початкова школа була дещо пізніше…
- Дивно, що ви всіх нас пам’ятаєте, навіть наші збитки? – долучається до розмови Руслана Медюх (у школі – Жук).
- Боже, Русланочко, а як вас не пам’ятати? Тільки ви у мене весь час перед очима стоїте такі, яким прийшли на перший урок. Зараз ви дуже змінилися, тож вибачайте, що не всіх відразу впізнала… Де я колись могла подумати, що та худенька Русланочка, яка так не любила у школі пражене молоко, стане такою пані?!
Правнук – діамант!
- Як ваші доньки? Де вони? – запитує Ольга Качмар.
- Ольга вже багато років живе у Москві. Цього разу на день народження приїхала лише Надійка. Вона живе у Черкасах. Коли її немає, то Андрій – внук на поміч приходить. Сварить мене навіть, коли я на ринок раптом піду чи у магазин. Але для мене то – за щастя. Рухатися треба. Рух – це ж життя!
Тішуся, бо гарних внуків маю. Сергій – трудоголік. Має дуже серйозну посаду у міжнародній аудиторській компанії. Він виріс і весь час живе у Росії, але сьогодні телефонував і вітав мене по-українськи. Без помилок! Другий – Андрій має справу з комп’ютерами. Закінчив школу із золотою медаллю, потім вуз – із відзнакою. Саме він мені подарував найдорожче – правнучка Даниїла! Знаєте, внуки – щастя для бабуся, а правнук – щось неймовірне. Навіть не можу передати свої відчуття. Це – діамант!
- Скільки йому? – перепитує Валерій Вергун.
- Щойно три місяці виповнилося. Принесли його до мене вперше, як йому двох не було. Поклали на дивані, бо він спав. Я присіла тихенько збоку, дивлюся на те диво. Раптом Данилко пробудився, оченята розплющив. Почав усе навколо себе розглядати. Помітив мене. Я аж злякалася – думала зараз заплаче, бо сидить щось таке поруч – велике, незнайоме. А він глянув на мене і посміхнувся! Дай вам Боже такі ж відчуття пережити!
- Ну, тепер ви мусите дочекатися, поки правнук у школу піде. Хто ж його абетки навчить? – у розмову втручається Андрій Банько.
- І то правда. Я ж обох внуків учила читати.
До речі, із Сергієм ціла історія була. Він ріс далеко від мене. Якось зять телефонує, скаржиться, що син не любить читати, а на канікули, мовляв, цілий список літератури дали. То ми за літо, яке він провів у мене, всі книжки прочитали. Він так захопився! Потім телефонував і хвалився: “Бабушка, никто не прочитал столько, как я!”.
- Ви ж казали, що він українською говорить… – уточнює Володимир Їжак.
- Говорить. Більше того, коли він тут школу закінчував і у вузі вчився, то наш місцевий діалект засвоїв достеменно! Навіть учителі дивувалися, що дитина лише за рік так зуміла вивчити мову. Звісно, це мені великих трудів коштувало. Але якби він не хотів, то і не вивчив би. Ми разом твори писали, реферати. Потім Сергій читав і казав: “Бабусю, ти ж так не говориш, як пишеш…”. Довелося пояснювати, що є розмовний варіант – говірка, а є образи, звороти, притаманні літературній мові…
Та що ви – все про мене і про мене. Я хочу знати, ким ви стали? Як живете? Чи маєте діти?
Багатьох згадали
Кожному з гостей за чергою довелося коротко прозвітувати про свої успіхи та особисте, інакше Ганна Данилівна не відпустила б. Разом із гостями пригубила шампанське – за власне здоров’я та щастя всіх своїх учнів. А їх – майже півтисячі!
- Тішуся, що ви всі знайшли себе у житті. Маєте роботу, – каже вона. – Напевно, я таки вас чогось навчила… Адже на вашу долю також випали нелегкі часи – перебудова, розпад Союзу, безкінечні економічні та політичні кризи.
У нашому випуску дійсно є кілька педагогів, медиків, підприємців, продавців, державних службовців. На жаль, не всі дожити до нині. Чотирьох уже немає на цьому світі – Ігоря Борового, Олега Брунди, Оксани Лаць та Ігоря Чорнобая. Може, і ще когось, адже зв’язки за роки із багатьма втрачені. Згадали за нагоди і вчителів, які навчали у старшій школі. Більшість – також уже в кращому світі.
- А пам’ятаєте Володимира Жука? Він був директором школи, коли ви прийшли, – нагадує Ганна Данилівна. – Він родом із того ж села, що і я. Помер кілька років тому. Тамари Іванівни, яка вела 1-А клас – паралельний, уже давно немає… Час летить!
Зміни, які нині відбуваються у школі і загалом в освіті Ганні Данилівні не зовсім до вподоби. Вона вважає, що демократія – демократією, але дисципліна повинна бути. Особливо – у початковій школі. Саме там діти отримують ази – базу для всієї подальшої освіти. Якщо вони не засвоять, наприклад, якихось правил чи прикладів, то не зможуть піти у знаннях далі.
- Дякую вам, діточки. Такий подарунок – безмежно приємний! Мені, насправді, вже дуже мало треба. Так, я – не багата, але й не бідна. Діти допомагають. Спілкування лише бракує, – бідкається старенька, проводжаючи нежданих гостей. – Заходьте до мене!
Довідка
Ганна Пилипчук народилася 02.08.1928 р. (за документами – у 1929 р.) у с. Семенів Білогірського району Хмельницької області. До початку Другої світової встигла закінчити п?ять класів. Тож у 1944-му, коли Хмельниччину визволили, пішла у шостий. Закінчивши семирічку, вступила до педучилища у м. Славута (Хмельниччина). У 1950 р. закінчила його.
У 1952 р. приїхала у Тернопіль, за місцем прописки чоловіка.
У 1963 р. прийшла на роботу у середню школу №1 (тепер – Українську гімназію ім. І.Франка). Працювала у цьому ж навчальному закладі до виходу на пенсію (1984 р.).
У 1965 р. вступила до Рівненського педінституту. Закінчила – у 1970 р. (спеціальність “учитель початкової школи”).
Вдова. Виховала із чоловіком двох доньок – Ольгу та Надію. Має двох онуків – Андрія та Сергія. Три місяці тому народився правнук – Даниїл.

Любов Красновська, 20 хвилин
like.te.ua

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Scroll To Top