Головна / Суспільство / Від зарплати радника губернатора відмовилася, щоб мати можливість чесно говорити

Від зарплати радника губернатора відмовилася, щоб мати можливість чесно говорити

sv3Незряча Оксана Потимко закінчила інститут, захистила кандидатську дисертацію і працює на трьох роботах
У дитинстві перехворіла на свинку, це дало ускладнення. У другому класі нас зігнали в спортзал робити прививки. Мені їх не можна було. Учитель фізкультури наздогнав, і мене вкололи. За кілька днів потрапила в реанімацію з цукровим діабетом. 37 років інсулінозалежна, пише gazeta.ua.П’ять років працювала медсестрою у військовому госпіталі. Там було розкішне харчування: згущене молоко, московська ковбаса, канапки з ікрою, соки. Хворі повністю забезпечені медикаментами.Пам’ятаю дівчину, яка після операції перестала дихати. Жоден апарат не міг запустити легені. Троє лікарів по черзі 9 годин поспіль робили їй штучне дихання. Дівчина вижила.
Після роботи повернулася додому. Раптом усе потемніло, наче вимкнули світло. Я подумала, що змучилася сильно, лягла спати. Уранці зір не повернувся.Два тижні родина шукала гроші, думали оперувати очі в Москві. Тільки почалися 1990-і. Кредитів не давали, продати нічого не вдалося. Відчуваю, що операція мені не допомогла б.
Перша думка: як же я ходитиму на роботу? Про самогубство не думала.
Уночі прокинулася, пішла шукати маму по квартирі. Чую – вона в кухні виє, як вовчиця. Я не заважала їй.Постійно забуваю, що мені вже не 25. Поводжусь, як дівчина. Роки йдуть, а в свідомості все зупинилося на поділці 25. Пристосувалася до такого життя. Думаю про сумне лише вночі.
Навчилася навпомацки варити борщ, прати одяг. Замість порошку могла кинути у воду сушену хвою. Через вікно струшувала скатертину і викинула мамин золотий ланцюжок із хрестиком.
Самостійно опанувала шрифт Брайля. Вчителька Олена Кутня зі спецшколи для сліпих номер 100 вчила мене української мови та літератури. Вже покійна директорка школи Віра Світлик подарувала диктофон, аби я записувала на касету інформацію. Перші два курси мене водили в університет мама або дядько. Ставила на стіл диктофон і записувала лекції. Увечері їх прослуховувала. У їдальню не ходила, брала канапки й термос. Навчилася терпіти, бо соромилася попросити одногрупників провести мене в туалет.
Один із викладачів побачив, що я незряча, і вигукнув: “Навіщо ти сюди поступила? На твоєму місці могла вчитися нормальна людина”. Коли почала писати курсові, дипломні, потрібно було користуватися старовинними книжками в бібліотеці. Ходила туди з дядьком, він мені тихенько начитував їх у залі. Але це заважало іншим, мене просили вийти. Директор бібліотеки Лариса Крушельницька дозволила брати раритетні видання на одну ніч додому.
Незрячій людині, щоб не розчавили і не з’їли, потрібно вміти в рази більше, ніж уміє і робить здорова людина. Якщо ти нарівні зі зрячою – віддадуть перевагу їй.
Закінчила вуз із червоним дипломом, єдина у нашій групі із чотирьох десятків студентів.
До втрати зору зустрічалася з хлопцем, у нас були плани на майбутнє. Він мене підтримував під час лікування. Але крапку поставила я, не хотіла ускладнювати йому життя. Батько сказав: “Оксано, у тебе цукровий діабет, і ти осліпла. Здоровий чоловік рано чи пізно тобі за це дорікне”.
Коли в хаті сліпий чоловік – дружина у 95 відсотках випадків його підтримає і турбуватиметься. А сліпих жінок кидають. Зараз ми товаришуємо з тим хлопцем.
2005-го обласна прокуратура порушила кримінальну справу про захоплення майна організації незрячих. Тоді пропала гуманітарна допомога на 251 тисячу гривень. Мене обрали керувати обласною організацією Українського товариства сліпих. Працювала шість років. Зняли, бо не тим займалася. Треба було працювати старим сталінським методом – збирати харчі для знедолених, як це робили 1933-го, коли створювали УТОС. Іти клянчити пожертви, гуманітарку. Я перші місяці пробувала це робити. І мене скрізь гнали в шию. В області 3500 інвалідів по зору. Якщо по кілограму гречки кожному на місяць, це треба 3,5 тонни. Де взяти стільки? Зрозуміла, що маю шукати інші методи.
Познайомилася із членами Ротарі-клубу. Вони кажуть: “Потимко, пишіть гранти”. За шість років в УТОС інвестували приблизно 3,5 мільйона гривень.
2010-го до мене привели незрячу 5-річну дівчинку Ангеліну з Городоцького району. Її названі батьки поставили ультиматум: не хочуть, аби вона вчилася в інтернаті, а лише – в загальноосвітній школі. Сліпій дитині треба спеціальний підручник, комп’ютерне обладнання. Я полетіла в Канаду, подивилася, як діти вчаться там. Потім поїхала у селищну школу Великого Любеня у Городоцький район, поговорила з директором. Він дав згоду. Абсолютно всі – влада, освітяни – дивилися на це скептично. Були впевнені, що через два місяці дитина зі школи піде в інтернат. Ми купили їй друкарську машинку, я вчила батьків шрифту Брайля, готувала вчительку. Ангеліна закінчила другий клас. Тепер усі хваляться тим, що у нас в області вчиться перша в Україні незряча дівчинка. З усіх регіонів приїжджають мами сліпих дітей. Ми їх консультуємо, даруємо комп’ютер зі спеціальними програмами, брайлівську машинку, абетки.
Від зарплати радника губернатора відмовилася, щоб мати можливість чесно говорити.
Маю 37 років “стажу” цукрового діабету, гіпертонію, повністю незряча, постійно набрякають ноги – але працюю на трьох роботах.
У Швеції за 88 професіями працюють люди з вадами зору. Це системні адміністратори, звукорежисери у студіях, на телебаченні та сцені, ведучі на радіо. Поліцейські – можуть проводити допити. Помічники лікарів – складають історію хвороби. Шість років міністром соціальної політики Швеції був тотально сліпий Бенк Лінквіст. У нас незрячі є викладачами, юристами, директорами підприємств, бібліотекарями.
Приїхав один незрячий зі Швеції до нас. Ідемо по вулиці. До нього підскакує хтось і тикає в руку 5 гривень. Той не зрозумів, що це. У нас, якщо така людина хоче перейти вулицю, їй допоможуть. У Швеції цього нема, бо незрячі й дороги адаптовані. Усі знають, що людина сама впорається.
Зібрала талановитих сліпих музикантів і попросила дозвіл виступити в театрі Заньковецької. Хотіла зробити мінусову фонограму. Потім подумала: а якщо з оркестром? Це був подвиг із боку театрального оркестру: музиканти грали безоплатно, для співаків, які не бачать палички диригента. Диригент Богдан Мочурад сказав: якщо буде провал, напише заяву на звільнення. Я вирішила запросити кількох зірок. Спочатку знайшла контакти Лесі Горової. А через два дні прийшов Павло Табаков, якраз після того, як виграв “Шанс”. Стукає у двері УТОСу, заблудився. Я кажу: “Ви хто?” Він: “Павло Табаков”. Я: “А якщо серйозно?” Хтозна, що за чоловік прийшов і що хоче. Потім іще погодилася заспівати з нами “Піккардійська терція”.
На концерт маса народу прийшли. Нульовий ряд додали, багато хто стояв. Перший номер незрячого Василя Сукача з Волині – і зал реве. А оркестр плакав. Зараз із нами безкоштовно працюють “Тартак”, Кузьма, “Мандри”. За п’ять років виступили в багатьох містах України, Білорусі, Молдови, Польщі, Угорщини, Швеції. Дали 43 концерти. Цей проект не має аналогів у світі.
Спробуйте прожити один день із зав’язаними очима.
Джерело: gazeta.ua

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Scroll To Top